(зі спогадів очевидців)
Село Нова Слобода, що на Путивльщині, на жаль, називають українською Хатинню. 7 липня 1942 року гітлерівцями за зв`язок з партизанами було знищено 586 його жителів, з них 70 – діти віком до десяти років. Ті, кому вдалося вижити того страшного дня, згадують:
Чернякова Тетяна Єгорівна, 1928 р.н
“7 липня рано вранці ми були дома, мати поралась біля печі, пекла хліб для партизан. Нас, дітей, було четверо: Іван-16 років, я, Василь-11 років і Мишко-6 років. Ми були в хаті, мати не пускала на вулицю, щоб не вештались, бо там були чужі солдати. Потім почалася стрілянина. Стріляли згори від Дубровки. Спочатку нам було смішно, як пролітали кулі повз вікно і свистіли. Потім загорілась хата сусідів. Мати сказала, щоб ми бігли ховатися у рів за городом. Туди ми не змогли добігти і тому разом з усіма побігли на Ковалівку. Я тягла за руку Мишка, в другій руці тримала дитячу ковдру. Було дуже страшно. По нас стріляли, а ми бігли, хтось падав убитий, хтось поранений. Мами з нами не було. Вона була вагітна, тому бігти з нами їй було важко. З братом Іваном мама сховалась в канаві, біля дороги.
Ми добігли до хати Тишаєва М.П. Забігли в хату, а там людей повно, всі плачуть, моляться, жарко, дихати нічим. Я з Мишком проштовхалась до передьої кімнати. Разом з ним залізли під ліжко, а Василь не заліз з нами, я про нього не згадала. До цього часу караю себе, що не сховала Василя.
Люди не знали, що робити. Там була жінка, звали її Ніна. Вона запропонувала попереду поставити дітей, всім підняти руки вгору і кричати, що ми не партизани. Та вбивцям було однаково, чи то діти, чи жінки, вони пришли вбивати. Було їх двоє, з автоматами. Стали вони на порозі і почали всіх розстрілювати. Я встигла знов сховатися під ліжко і Мишка затягла з собою, а Василь з сусідською дівчиною Уляною (Дідкова Уляна Митрофанівна) не сховалися. Потім мадяри вийшли з хати, кинули гранати у вікна, щоб добити тих, хто залишився живим і пішли з двору. Ті, хто вціліли, кинулись тікати через городи, в лозу. Я теж побігла з Мишком, а Василю і Улянці гранатою побило ноги. Було багато поранених, всі кричали і просили пити.
Через деякий час люди, що залишились живими, почали виходити зі своїх схованок. Ми з братом пішли додому. Мати та Іван були живі. Вони весь час просиділи в канаві. Багатьох жінок вбили під тином, де вони ховались. Живі почали ховати загиблих. Ховали на Митрофановому городі. Вирили яму і почали всіх зносити до могили та класти поряд. Мати десь знайшла коня і привезла братика. Переодягла вона йому чисту сорочку, а штанці було ніяк надіти. В спільній могилі йому не вистачило місця, тоді мати з Іваном викопали поряд другу могилу, зробили підкоп і поховали Василя. Ввечері пішли ночувати до сусідів, бо йти ховатися в болоті мамі було важко. Та хто там спав тієї ночі, всі плакали, і всім було не зрозуміло за що нас так вбивали.
На другий день прийшли партизани, вони допомогли пораненим, чим могли. Наш старший брат, Черняков Іван Єгорович, пішов з ними до загону”.
Дідкова (Чернякова) Ганна Іванівна, 1933 р.н.
“Під час війни ми жили на Байдарівці (вул. Набережна). 6 липня на нашій вулиці удень були поліцаї і попередили всіх, щоб ніхто не ховався, бо тих будуть вбивати, як партизанів. Ввечері приїхали люди від партизан, привезли борошно і роздали по хатах пекти хліб. 7 липня вранці мати тільки посадила хліб у піч, як почалась стрілянина. Стріляли з гори від Дубровки (невеликий гайок над городам). Першою загорілась Митрофанова хата (Дідкова Митрофана Івановича). Ми вибігли з хати, мама (Чернякова Юфімія Єгорівна) побігла спочатку по дорозі, а потім зупинилася біля жінок, що стояли біля хати Горкіних. А я побігла далі до села разом з іншими. Нам стріляли в спину, багато вбили людей на дорозі. Поряд зі мною бігла Тішаєва Євдокія Степанівна, років п`яти. Її вбили, а молодшу сестру було поранено. Так вони і впали на дорозі. Іще падало багато людей. Ми всі бігли до хати Тішаєва Михайла Петровича, бо вона була цегляна і вкрита залізом.Там можна було сховатися від куль. У хаті було багато людей: жінки, діти, старі. Я проштовхалась в середину, і тут почалась стрілянина в хаті Богданових. Було чутно, як кричали люди, потім все затихло. Ті, хто стояли біля вікон, розповідали, що там було. Потім до хати ввійшли двоє, ми всі стали кричати, що тут нема партизанів, що тут тільки діти, жінки і старі. Вбивці нічого не слухали, вони стали на порозі і почали вбивати людей із автоматів. Тих, що стояли ближче до дверей, вбили одразу, багато було поранених. Як усі кричали! Не дай Бог ще таке чути. Потім карателі вийшли і почали у вікна кидати гранати. Що тут робилось! Багатьом ноги видірвало, стільки було крові на підлозі, багатьох розірвало гранатами. Поранені дуже кричали і всі просили пити. Неподалік від мене були Дідкова Уляна Митрофанівна, 1930 р.н. і Черняков Василь Єгорович, 1933 р.н. Біля їх ніг розірвалась граната і дітей розірвало на моїх очах. Це був жах. Мене було поранено осколками в ногу в 4-х місцях. Якимись ганчірками я перев`язала ногу і почала вилазити з хати. Ті, хто залишились живі, побігли з хати ховатися в лозу за городами, а я полізла через лог до струмка, бо дуже хотіла пити. Там ще повзли поранені, але я не пам`ятаю, хто там був. А потім я знепритомніла і прийшла до тями, коли мене несла мати на руках. Вона донесла мене до колодязя і витягла відро води. Я випила майже піввідра, так мені хотілось пити. Мати принесла мене додому. Хата наша була майже цілою, але хтось сказав, що йдуть німці, і мати понесла мене ховати в коноплі. Так ми там і були до вечора. А потім всіх поранених перенесли в Ісаїву хату, ближче до лісу. Коли ховали вбитих, не знаю, мені було дуже боляче і важко. В хаті зі мною були: Колоногов Анатолій, років чотирьох (він був поколотий штиком, але залишився живий); Колоногов Микола Іванович, до двох років (у нього були виколоті очі, він помер десь через тиждень); Черняков Матвій Олексійович, дід років семи десяти ( був поранений у груди, помер теж через тиждень). Іще були поранені, але я вже не пам`ятаю їх прізвищ.
На другий день приїхали партизани, привезли ліки, зробили перев`язки, залишили бинтів, йоду. Я була дуже слабенькою, і мати мене майже ціле літо виносила на сонце, клала на коцу у дворі, або у садку. Так я одужала і залишилась живою”.
Білокопитова (Михайлова) Пелагея Михайлівна,1931 р.н.
“6 липня до нашого двору прийшли поліцаї і попередили, щоб 7 числа всі були дома, біля хати. А якщо ми будемо ховатися, то нас вб`ють.
Вранці 7 липня все було як завжди, ніхто не чекав біди. На Байдарівці спочатку почулась стрілянина, потім почали горіти хати, дим підіймався стовпом. Я зі своїми рідними та сусідами побігла ховатися до підвалу. Підвал був великий, там стояли дві цистерни для пального. Дехто сховався в цистерни. Мадяри підішли до підвалу. Людей в ньому було багато, жінки з дітьми, старі. Вбивці спочатку кинули в підвал штук 7 гранат. Почалася паніка, люди кричали, ховалися за виступи, за цистерни. Тоді і затоптали двох діток Свирідкіної Авдотії. Потім мадяри сказали, щоб всі виходили. Всі почали вибігати з підвалу. Проти входу стояли карателі і розстрілювали людей, що вибігали. Жахливо й згадувати, що там було. Людей вбивали, різали. Поряд з підвалом горіла хата, між цією хатою і підвалом був високий тин.
Вбивці примусили людей бігти до тину, щоб перелізти і врятуватись, а самі стріляли по них з автоматів. З підвалу я вийшла зі старшою сестрою Ганною. Попереду нас бігла сусідка Махлайова Федора з дівчинкою Зіною на руках. Позад нас розірвалась граната, осколками було вбито мою сестру, а сусідці відірвало руку і була вбита її донечка.
Разом з усіма я побігла до тину, але мене всі відштовхували, я падала, знов підіймалась і дерлась на тин, щоб перелізти на той бік. Тин під вагою тіл вбитих почав хилитись, між хатою і тином з`явилась щілина. Я хотіла пролізти в цю щілину. Підлізла, просунула голову і побачила, що по той бік стоїть каратель з автоматом. Він приставив мені до голови автомат, а потім відвів у бік і стрельнув. Я впала на вбитих. Скільки лежала – не знаю. Потім прозвучав сигнал і всі карателі побігли до моста. Серед убитих була дівчинка з розірваним животом. Вона дуже кричала. Якийсь мадяр, що біг з Ковалівки, стрельнув, щоб добити дитя і влучив мені в ногу. Було дуже боляче. Далі я тільки пам`ятаю, що знайшов мене Дідков Василь Іванович та виніс на рівне місце. Потім він сказав мамі, і та мене забрала, перев`язала рану. Трохи згодом ми пішли ховати мою сестру Ганну та дідуся і бабусю, яких теж було вбито. Не дай Бог пережити таке страхіття.
Хата наша згоріла вся, ночували ми в окопі на городі. Вранці прийшли партизани, зробили мені перев`язку, а потім мама, я та двоє моїх братів пішли до села Мачулищі. Десь через тиждень ми повернулись додому. Жили в чужий хаті, де не було ні даху, ні стелі, і як йшов дощ, то ховались під піч, під стіл. До зими якось відгородили куточок, да так і промучились, доки батько не прийшов з війни”.
Колосова Устя Гаврилівна, 1927 р.н.
“Влітку я жила на хуторі Сибілиця, в няньках. У наших родичів була маленька дитина, і її нікому було доглядати, от я їм і допомагала. Десь о 10-й годині прибіг якийсь хлопець, увесь у грязюці, в крові і розповів, що робилось у Слободі. Він сказав, що на Ковалівці й Байдарівці всіх убивають. Я все кинула і побігла додому, до матері. Майже всю дорогу плакала. Добігла до першої хати, і там зупинив мене дід Васіян (Черняков Василь Андрійович). Він сказав, щоб я трохи почекала, а то як раз стріляють на нашій вулиці. Над хатами стояв дим, чулись людські крики. Довго я стояти не могла і побігла через луг на свою вулицю. На лузі, ближче до села, лежали вбиті, стогнали поранені. На вулиці теж лежали вбиті, горіли хати, було багато диму. Десь чулись крики, мабуть кричали поранені.
Добігла до своєї хати, а в дворі нема нікого. Хата ще раніше горіла, не було даху, дверей, вікон. Я забігла в хату. Під піччю заховався батько. Він сказав, що мати з молодшою сестрою пішла ще до початку стрілянини на Кончишку, а де ще дві сестри, він не знає. Тоді прийшла сестра Ганна, вона ховалась на городі. Ми з нею пішли на город. Тільки хотіли сховатися в межі, а тут до нас підійшов мадяр. Інші карателі побігли далі по городах вбивати тих, хто там ховався. Ми стояли перед ним, плакали, а трясло нас так, що й досі страшно згадувати. Мадяр нам сказав, щоб ми йшли до двору, бо тут нас зможуть вбити. Ми пішли у двір, а він за нами. Посадив нас на ганок, і наказав, щоб ми нікуди, не дай Боже, не ходили, та й пішов собі. А ми сиділи з Ганною, та ждали, що карателі повернуться нас вбивати.
Через деякий час, коли все стало вщухати, почулись голоси сусідів. Батько теж виліз зі своєї схованки, вийшов подивитись, що там на вулиці. Потім прибігли мама і старша сестра Тоня. Всі ми пішли дивитись, кому можна допомогти. А потім почали ховати вбитих. Ями копали на городах, не дуже глибокі. Складали вбитих і закопували. Дорослі копали ями, а ми, діти, закопували. Бо дуже всі спішили, боялись, що по обіді знов прийдуть карателі.
Якщо пекло існує, то ми його бачили. Воно було 7 липня 1942 р. на нашій вулиці. І не дай Господь ще щось подібне пережити. Ночувати ми пішли до родичів на Кончишку, бо на нашій вулиці було страшно. І майже до самого кінця окупації частенько тікали з дому, якщо навіть чули стрілянину десь далеко. Дуже ми були налякані”.
Кострова (Новікова) Агрипина Хомівна, 1922 р.н.
“ З ранку 7 липня всі були дома: мама, батько, молодший брат Микола. Ми збирались снідати. Але тут почалась стрілянина, потім почали горіти хати. Ми кинули все і побігли через дорогу, через сусідський двір ховатися до лози, що росла за городами. Бігло багато людей, всі плакали, кричали.
Мадяри були на городі. Вони стріляли по людях, деякі гналися за жінками, за дітьми з ножами. Я впала в межу, бо за щось зачепилась. На мене падали вбиті, вони захищали мене від куль, тому я і залишилась живою. Бачила, як вбили мою маму, Новікову Олександру Трохимівну. За нею гнався вбивця з ножем, вдарив два рази в спину, і вона побігла назад, до хат. Там її і добили із автомата. Господи, таке страхіття. Балакали мадяри на своїй мові, я тільки зрозуміла слово “капут”, а потім вони пішли. Неподалік від мене лежала тітка Уляна (Дідкова Уляна Костянтинівна) і собою прикривала дівчинку Надю, років шести. Тітка була поранена, але не важко. Коли все затихло, вона ворухнулась і спитала, чи є хто живий. Тоді я почала вилазити з під вбитих, була вся брудна, в крові. Неподалік від мене лежали вбиті батько, Новиков Хома Микитович і брат, Новиков Іван Хомич. У брата була відтята голова.
Потім підійшли ті, хто залишився живий. Усі плакали, були перелякані. Відразу почали ховати вбитих. Підійшли люди з другої вулиці, з Прилеп, там нікого не вбили. Вирили велику яму. Я з дому принесла коцу і простирадло. Положили усіх поряд, дітей в ногах, закрили простирадлом і засипали. Ще вранці у мене була родина, а по обіді я залишилась сама. Так мені було гірко, так сумно, що й не знаю, як сказати. До самого вечора я допомагала ховати людей, а тоді пішла додому. Хату нашу не спалили, але всередині все було перевернуте, побите. Навіть в печі все перекинули. Скільки ж у мадяр зла було проти нас, що все наше їм заважало.
Ночувати пішла до сусідів, бо вдома одній було моторошно. Але і там ми не спали, а все чекали, що повернуться мадяри нас дорізати. Тільки через тиждень я прийшла жити додому разом з тіткою, бо та теж залишилась одна. А я дуже довго ходила на могилу до батьків та все плакала, сумувала”.
Пікульова (Бикова) Ніна Іларіонівна, 1926 р.н.
“Рано вранці ми були у діда, Бикова Андрія Івановича та тітки, Бикової Пелагеї Андріївни. Тітонька була монахинею, звали її матушка Рахіля. Тут з Ковалівки (вул. Партизанська) якийсь хлопець прибіг і сказав батькові, щоб ми всі ховались, бо на Ковалівці всіх побили і зараз б`ють на Синяківці. Ми побігли ховатися. А сім`я у нас була велика: батько, мати і нас семеро дітей. На руках у матері був Василь, якому ще не було і року, а я вела за руку чотирирічну сестру Валю. Сестра Настя повела корову в Кончанські логи ховати, а ми побігли ховатись за цвинтар. Дід з тіткою з нами не пішли. Мати все гнала Сашка, брата, якому було 19 років, щоб він біг ховатись далі з іншими чоловіками. Але і батько і брат залишились з нами. Мадяри під`їхали на підводах. Одягнені вони були в цивільний одяг, балакали російською мовою. Ми сховались за кладовищем, там були ями, де брали глину. До нас прийшла Горбунова Євдокія з дітьми Мишком, Харитиною та Стехою. Вони ховались нижче від нас, в другій ямі, але підійшли два хлопця з тих, що приїхали і сказали, щоб вона ховалась, а то вони не вб`ють, а інші можуть вбити.
Нам було дуже страшно, ми плакали, молились. До нас підійшов чоловік середнього зросту, в військовій формі, з ножем в руках. Ми вже думали, що це наша смерть. А він попросив у нас мотузку зв`язати гусей. Якась жінка дала йому мотузку. Він забрав батька и брата з собою, щоб вони везли на возах до Путивля награбоване. Забирали у людей гусей, телят, корів, коней, речі.
Потім почалась стрілянина, по нас стріляли з Кончишки (вул. Першотравнева). По ямах ховалось багато людей. Під час обстрілу були поранені Настя Коротка та Пелагея Кольчужна. Кольчужна через деякий час померла, їй відірвало ногу, а Настя залишилась жива.
Після обстрілу карателі поїхали до Путивля, з ними поїхали брат і батько. Мати з нами забігла додому, взяла якоїсь їжі, речі і хотіла бігти до другого села, до родичів. А тут прийшли їй і сказали, що вбито діда Андрія і тітку. Там ще були убиті. Мати пішла ховати їх, і ми до вечора були дома. А ввечері пішли до Бунякина. На другий день повернулись додому. Брат Сашко був дома. З возом він доїхав до Лінова, а там брата відпустили, бо у нього була перепустка. Він і раніше возив грузи до Путивля. А батько десь тиждень сидів у тюрмі в Путивлі, а потім староста привіз його і дядька Василя, якого теж взяли в той час.
Довго ми боялись ночувати дома, але куди б же ми йшли з малими дітьми. Не дай Бог пережити щось подібне”.
Гридіна Пелагея Йосипівна, 1926 р.н.
“Рано вранці всі робили свої справи, ніхто не чекав біди. Мати поралась біля печі, ми допомагали по господарству. Потім внизу села, на Байдірівці (вул.Набережна), почалась стрілянина, видно було, що горіли хати. Село палили і раніше, тому ніхто спочатку дуже не злякався. Я зібралась по воду, а мати (Гридіна Парасковія Федорівна) та сестра не пускали, але я пішла. Ніхто мене не зупиняв, ще кілька жінок йшли до колодязя. Тільки вниз пробігли 5 чоловік у військовій формі. Принесла я воду, всі були в хаті. Стріляли вже біля колодязя і це нас почало лякати. Що відбувалось ніхто не знав. До нас у хату прийшли сусіди Подшивайлови. Вони взяли з собою похоронний одяг, на всяк випадок.
Було свято Івана Купала, всі почали молитися. Сестра моя, Антоніна, дивилась у вікно і розповідала, що відбувається на вулиці. Вона сказала, що мадяри вже близько. Тоді ми всі побігли ховатись до підвалу. Туди ще бігли люди, що жили неподалік від нас. Зібралось там 32 чоловік. Стояли ми щільно притулившись один до одного, бо підвал був невеликий. Останньою прийшла Подшивайлова Ганна з маленькою донечкою Валею, якій було місяця два-три. Дитина дуже плакала, тому всі не дуже хотіли, щоб Ганна йшла до підвалу. Але мій батько (Гридін Йосип Олександрович) сказав, що може завдяки цій дитині Господь спасе усіх. Він взяв дитину на руки і став біля дверей, які були прочинені, щоб дитині було чим дихати. Ми всі молились, плакали і прощались один з одним. А так усім хотілось жити, бо ми майже всі були молоді. Три рази до нашого двору заходили вбивці, три рази проходили біля дверей, і ніхто не заглянув до підвалу. Мабуть, Господь змилувався над нами.. Скільки ми там були, не знаю: годину, чи дві, чи менше. Мені здалось, що половину життя. Ми не знали, що коїлось на вулиці, тільки чули, що хвіртка перестала грюкати, та стрілянина і крики чулись усе далі від нашої хати.
Потім двері відчинив сусід Подшивайлов Іван Родіонович і спитав нас, чи ми живі. Він ховався на горищі хати. Дах на хаті згорів, а стеля уціліла. Сусід усе бачив. Коли вбивці пішли далі, до Синяківки, Іван Родіонович зліз, щоб знайти своїх рідних.У підвалі їх не було.
Трохи оговтавшись, дорослі пішли на вулицю, а мене залишили вдома. Я так злякалась, що серед білого дня боялась заходити до рідної хати. Так я і стояла біля воріт та плакала, аж поки прийшла мама і забрала мене з собою. Ми пішли ховати родичів, які жили недалеко від нас. На вулиці лежали вбиті, було дуже страшно. Всі плакали і боялись, що по обіді прийдуть добивати тих, хто залишився живим. Ховали всіх швидко, на городах, по декілька чоловік в одній ямі. Кого можна було вмити - вмивали, а у багатьох обличчя були пошкоджені. Дуже багато було горя. Ночували вдома, але ніхто не спав, всі боялись. Не дай Господь пережити щось подібне”.
Матяш Лариса Миколаївна – завідуюча відділом ДІКЗ «Дзвін Скорботи» у селі Нова Слобода
