Обороноздатність Путивля протягом перших десятиліть XVII ст. постійно зростала. Але мешканці міста, значну частину яких складали маргінальні елементи (кримінальні злочинці, що прибули на окраїну, селяни, які втекли з кріпацтва, тощо) і мігранти з України, відносилися до центрального уряду нелояльно. Про це свідчить факт виникнення повстання під керівництвом Івана Болотникова саме в Путивлі. Тому не дивно, що після прибуття війська Самозванця під Путивль, його залога добровільно перейшла під владу названого царя. 26 січня 1605 р. місцеві служилі люди та селяни звернулися з листом до короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ з проханням протекції і захисту собі та царевичу Дмитрові [11, 149]. Не факт, що цей лист виражав сподівання більшості населення Путивля, але наявність певних путивльських кіл, що всерйоз ставили на Самозванця і польського короля як його опікуна, заперечити важко. Добровільна здача міста зберегла його від руйнувань. Однак, принагідно слід зазначити, що шанси взяти Путивль в результаті облоги Самозванець мав примарні. Анонім з території Речі Посполитої, який, напевно, брав участь в одній з численних часу Смути виправ річпосполитських контингентів на територію Московської держави, описуючи Сіверське князівство, нічим особливим не виділив Путивль серед інших оборонних пунктів регіону. Він занотував: «Путивль – дерев’яний замок з містом; знаходиться від Москви – 140 миль, від Києва – 60 миль. Путивль розташований неподалік від лісу, якого 24 милі вширину [12, 383 v.].
Про збереження оборонного значення Путивля свідчить той факт, що під час активних військових дій запорозьких козаків на Сіверщині у першій половині 1610 р., здійснюваних з метою підтримки армії Речі Посполитої, яка провадила облогу Смоленська, були взяті штурмом Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський і навіть Брянськ; Путивль же козаки обійшли стороною [14, 142].
Після укладення Деулінського перемир’я наприкінці 1618 р. Путивль став крайнім оборонним пунктом на південному заході Московської держави. Це змусило московський уряд докласти зусиль для продовження оборонного будівництва у Путивлі. На початку 1620-х рр. поряд зі Старим дерев’яним городом – типовим московським острогом, що складався з земляного валу, дерев’яного частоколу, дев’яти рублених башт і власне города, в якому розміщувалися основні адміністративні та господарські будівлі, північніше виник Новий земляний город. Земляний вал цього нового укріплення сягав понад 4 м. Рів глибиною понад 4 м і шириною 6, 5 м перерізав підходи до замкових стін. Вал і рів укріпили сосновими і осиновими колодами. Замкові стіни були обладнані клітями, равелінами і бастіонами, зведеними з дубових колод. Істотною перевагою Нового земляного города був безпосередній доступ до води. Український фортифікатор Онисим Радишевський, якого вважають причетним до зведення нової системи путивльських укріплень, влаштував тут водопідіймач, за допомогою якого помповано воду з Сейму в спеціальний басейн. У Новому городі були зведені будівлі для служилих людей і господарські приміщення [15]. Дерев’яні укріплення обох городів вимагали ремонту кожні 10–15 років. Відтак, Новий город на початок Смоленської війни залишався в пристойному стані. Ремонтні ж роботи локального значення у Старому городі тривали у другій половині 1620-х рр. Наприкінці 1628 р. тут завершили будівництво царських житниць, де мали зберігатися хлібні запаси на випадок облоги міста. Житниці покрили драницями, які закупили за рубежем, у деревні Чортория Новгород-Сіверського повіту [2, 56 об.]. Наступного року завершили будівництво (чи перебудували) воєводського двора, драниці для покриття якого знову ж таки закупили за кордоном [2, 201 об.]. Ці факти свідчать, що путивльська адміністрація здійснювала цілеспрямовані заходи з посилення обороноздатності Старого города.
Складовою обороноздатності міста була достатньо добре організована сторожова служба, яка здійснювалася місцевими служилими людьми. На дорозі, що прямувала з Новгорода-Сіверського до Путивля, біля Клевенської переправи, яка знаходилася нижче впадіння Мариці до Клевені, постійно чергувала путивльська застава «на Волокитиних Ростанях» [4, 252–254]. Шлях до Путивля з південного заходу і півдня упирався у водну перешкоду – Сейм. Долалася ця перешкода за допомогою трьох поромних переправ: біля Білих Берегів, Мокшевицької і Каризької. Біля перших двох постійно чергували путивльські застави, біля третьої – змішана путивльсько-рильська застава [17, 22–23]. Принагідно слід відзначити, що жодного разу під час Смоленської війни річпосполитськім військам не вдалося проникнути під стіни Путивля непоміченими з боку застав. Другий ешелон сторожової служби знаходився безпосередньо на кріпосних стінах. На двох баштах були споруджені «вишки» для спостереження за місцевістю, а висота Вістової башти (27 м) давала можливість запримітити ворога далеко на підступах до міста і отримувати відповідні сигнали від найближчих до Путивля застав – на Білих Берегах та біля Мокшевицької переправи
Зрештою, ефективно працювала розвідувальна служба. Путивль був основним центром торгівлі з порубіжними територіями Речі Посполитої. Служилі люди, які виконували торгові функції, збирали інформацію про чисельність і передислокацію військових контингентів на території Чернігово-Сіверщини і київського Задніпров’я, наміри королівської адміністрації та задніпровських магнатів. Співставлення інформації, яку отримували воєводи від «торгових людей», давала можливість скласти досить об’єктивну картину тактичних намірів протилежної сторони. Щоправда, у військових умовах торгівля між державами припинилася, але тактика організації дрібних і середньомасштабних операцій на території українського Лівобережжя, що завершувалася в тому числі й захопленням «язиків», з надлишком компенсувала цю втрату для московської розвідки. Важливим джерелом для останньої були також мігранти з українських воєводств Речі Посполитої, які не могли аж ніяк минути Путивль. Особливо прихильно до царської адміністрації ставилося православне духовенство. Ще одним, не менш важливим, шляхом отримання даних про стан і заходи противника була робота з родичами за рубежем. Їх інформація хоч і мала спорадичний, несистемний і часто мало об’єктивний характер, але ретельно фіксувалася адміністрацією і регулярно відправлялася до Москви.
Таким чином, Путивль виявився добре підготовленим до війни. І це не було випадковістю. Московська держава цілеспрямовано готувалася до реваншу. Реорганізовувалася армія, вербувалися іноземні найманці, модернізувалася тактика й озброєння. Значна увага була приділена зміцненню обороноздатності прикордонних замків. Держава з сильною центральною владою, на відміну від Речі Посполитої, не відчувала катастрофічного браку грошей на ці заходи. Ротація воєвод на місцях, в тому числі й у Путивлі, дозволяла Кремлю постійно тримати в тонусі місцеву адміністрацію, примушувала бути її діяльною і навіть ініціативною. Система помісного землеволодіння, що вже утвердилася в державі, давала можливість досить оперативно мобілізувати значну частину дорослого чоловічого населення тієї чи іншої території й суттєво збільшити її військові контингенти. Непродумана релігійна політика в Речі Посполитій, тиск на православ’я, міграція ченців і просто православного населення в регіон «Московської України» налаштовувало місцеве населення проти потенційного ворога, консолідували його навколо православного і «справедливого» царя і практично виключали можливість спорадичної підтримки річпосполитських військ на території Московської держави, як це мало місце в період Смути.
Оправившись від перших поразок на лівобережжі Дніпра у 1632 – на початку 1633 рр. річпосполитська сторона спробувала перехопити ініціативу. Оскільки практично всі акції московських військ ініціювались з Путивля, то, закономірно, що Путивль в планах урядових, шляхетських і козацьких контингентів висувався на перший план.
Напередодні 1633 року до Ніжина з 4-ма ротами жовнірів прибув призначений королем Владиславом IV головнокомандуючим на Задніпров’ї кам’янецький каштелян Олександр Пісочинський. Концентрація місцевих шляхетських контингентів під його керівництвом відбулася у середині січня у селі Макошин. Каштеляну вдалося дезінформувати московську сторону, зокрема путивльських воєвод, щодо мети планованого походу річпосполитських військ. У Путивлі вважали, що каштелян піде на Стародуб і навіть надіслали туди як підкріплення підрозділ Федора Оладьїна [3, 313–318].
Натомість окремі підрозділи війська О. Пісочинського 17 січня, за три години перед світанком, з’явилися за версту від Новгорода-Сіверського, у чоловічому Спаському монастиреві. Розвідка, організована новгород-сіверським воєводою Баїмом Болтіним, виявила, що основний пункт збору контингенту річпосполитських військ знаходився в селі Мезин, 20 верст від Новгорода-Сіверського. Користуючись тим, що далеко не всі частини цих військ встигли надійти до Мезина, московські воєводи оперативно перекинули сюди війська, які направлялися на Стародуб. Відбувся бій, що завершився відступом річпосполитських контингентів. Однак полонені дали покази, які не могли не стурбувати московських воєвод – з Переяслава і Чигирина незабаром очікувалося прибуття реєстрових козаків з артилерією [3, 373–377, 386; 13, 461, 485, 514].
У Путивлі запанувала невизначеність – воєводи губилися у здогадах, яких дій очікувати від противника. Зрештою, на початку лютого 1633 р. Від Б. Болтіна надійшла інформація, що до Ніжина прийшло 1 тис. жовнірів і 300 реєстрових козаків з 5-ма гарматами. Крім того, повідомляв новгород-сіверський воєвода, йде вербування вільних людей, що бажають взяти участь в поході на Путивль. Відомість про концентрацію збройних людей у Ніжині й Борзні підтвердили полонені, захоплені під час розвідувальних походів путивльських підрозділів під Борзну й Івангород. Але згідно з їх показами основних підрозділів запорозьких козаків у Ніжині ще не було; їх прибуття очікували з дня на день [13, 520; 19, 449]. Отримав підкріплення і роменський урядник Криштоф Сіножацький: 300 реєстрових козаків під керівництвом сотника Симона Івановича надіслав до Ромен лубенський полковник Лавер Харченко [19б 449–450] У Путивлі зрозуміли, що слід готуватися до облоги.
Оперативність московської розвідки дала путивльській адміністрації для підготовки майже місяць часу. Відомо, що річпосполитські війська з’явилися під Путивлем 27 лютого. Регулярні частини були представлені полками О. Пісочинського, Миколая Мочарського та київського підчашія Теодора Воронича. Новгород-сіверський хорунжий Щасний Вишель привів з собою шляхетське ополчення. Було під стінами Путивля й козацьке військо. Мав взяти участь у цьому поході і князь Ярема Вишневецький зі своїми частинами. Загальну чисельність жовнірів, шляхти й козаків путивльські воєводи Андрій Литвинов-Мосальський і Андрій Усов оцінили в 5 тис. чол. Звідси можна зробити висновок – цей похід мав виключно пропагандистський характер. Взяти міцну фортецю, яку являв собою Путивль, таким обмеженим контингентом військ, без регулярної піхоти, з слабкою артилерією було річчю неможливою. До цього слід додати умови зими та відсутність стійкого зв’язку з тилом, який би забезпечував війська продуктами харчування, одягом та боєприпасами. Що й підтвердилося. Як тільки польсько-козацькі війська почали приступати до міста з усіх сторін, із-за укріплень вийшли місцеві військові підрозділи, вибили противника з посаду, не давши можливості нападникам навіть спалити посад [13, 518, 599; 22, 11]. Судячи з наступного перебігу подій, польсько-козацькі війська, завдавши збитків околиці Путивля, повернулися на місця попередньої дислокації – до Ніжина та Борзни – з метою накопичити сили для більш вдалого походу знову ж таки на Путивль. Єдиним локальним успіхом цієї акції слід вважати те, що річпосполитські війська розпорошили мігрантів з Новгорода-Сіверського та Новгород-Сіверського повіту, що вийшли під Путивль після початку війни і яких путивльські воєводи готували до відправки до Новгорода-Сіверського з метою посилення його залоги [6, 175–177].
О. Пісочинський, судячи з його біографії, був пристойним полководцем, добрим військовим стратегом. До нарад його штабу напевно залучали молодого князя Ярему Вишневецького, військові таланти якого вже тоді відзначали сучасники. Поряд з О. Пісочинським знаходилося чимало заслужених в московських компаніях початку XVII ст. командирів, зокрема Щ. Вишель. Аналіз ситуації переконував і кам’янецького каштеляна, і його найближче оточення, що без нейтралізації Путивля як ключового центру московської військової активності в регіоні перехопити ініціативу на Чернігово-Сіверщині і Задніпров’ї не вдасться. Але для цього катастрофічно бракувало сил. Лівобережжя Дніпра все ще залишалося слабо залюдненим. Очікувати військової допомоги з Варшави було справою марною, оскільки остання практично всі ресурси скеровувала під Смоленськ, де, як справедливо вважала, вирішувалася доля Смоленської війни. Єдиним варіантом істотного посилення річпосполитських контингентів в регіоні було ширше залучення козаків, як реєстрових, так і нереєстрових.
Черговий похід на Путивль готувався О. Пісочинським набагато ретельніше, ніж попередній. Каштелян сподівався рядом маневрів відволікти увагу московських порубіжних воєвод від планованого напрямку руху польсько-козацьких військ. 25 березня вздовж течії Псла вийшло в Рильський і Курський повіти близько 100 вояків, які були внаслідок бою з путивльськими ратними людьми на чолі з Афанасієм Коровяковським розпорошені [13, 521, 599–600]. Майже одночасно, 26 березня з Чернігова під Стародуб прийшли військові частини чисельністю 3 тис. чол., керовані Бодашевським, Санковським, Волком, Скарбовським і Побідинським. Ймовірно ця акція була організована нещодавно призначеним чернігівським старостою Мартином Калиновським. Ці частини штурмували місто, почавши вночі й завершивши о 4-й годині дня. Понісши втрати під час штурму, а також внаслідок вилазок залоги, нападники відступили [13, 512]. Така спроба здобути Стародуб мала місце й 5 квітня, але знову ж таки не принесла очікуваних результатів [20, 8]. Того ж 5 квітня біля річки Розумної, 3 версти від Білгорода, мав місце бій між білгородськими ратними людьми на чолі з головою Данилом Везеніним та якимось загоном “литовських” людей, що повертався з-під Валуйки (напевно, йшлося про загін Яцька Острянина) [13, 512].
Попри це, план походу на Путивль від московської розвідки приховати не вдалося. Найпізніше 14 квітня путивльські воєводи князь Нікіта Гагарін та Андрій Усов знали, що О. Пісочинський готується йти на Путивль. Отримавши таку інформацію місто стало готуватися до оборони [13, 596]. Зміцнювалися міські укріплення. У Новому земляному городі воєводи поселили служилих і жилецьких людей. Подаючи таку інформацію в Москву, путивльський воєвода князь Андрій Мосальський зауважив, що до його прибуття у цьому городі «жодної селитьби не було» [13, 521]. Для деталізації інформації з Путивля було відправлено ряд «посилок за язиками». Полонені повідомили про надзвичайну активність козаків: «Черкаси писані, відставлені й вільні – всі йдуть на збір до Білих Веж (городище у верхів’ях Остра, 60 верст від Путивля)». Козаки мали з собою 20 гармат і судна для переправи через Сейм. Загальне число козаків, за даними розвідки, складало 15 тисяч. Мають вони з’єднатися з урядовими й шляхетськими контингентами і йти на Путивль, Севськ, Рильськ, Єлець. За показами одних полонених річпоспосполитські війська мали рушити спочатку безпосередньо на Путивль (до Білих берегів і Мокшевицької переправи); інші «язики» переконували, що військо, зібране на Білих Вежах, піде до Каризької переправи, а, відтак, спочатку з’явиться під Рильськом [6, 259–262, 279–281]. Така значна концентрація козаків, як завжди, супроводжувалася боротьбою між різними їх угрупуваннями – вже тоді виникло протистояння між прихильниками чинного гетьмана Дороша і Тимоша Орендаренка [6, 262].
Тим часом О. Пісочинський вже отримав королівське розпорядження йти разом зі своїми жовнірами та запорозькими козаками під Смоленськ [7, 141]. Тепер його план не передбачав облоги і взяття Путивля; він сподівався спустошити московське пограниччя і відкрити шлях польсько-козацькому війську на Смоленськ. Однак з цим не погоджувалися козаки, що складали більшу частину війська. За їх твердженням відхід з Задніпров’я без взяття Путивля призвів би до його завоювання московськими військами. Козаки переконували каштеляна, що облога не продовжиться більше 2–3 днів. Під їх тиском О. Пісочинський погодився на облогу Путивля [22, 12].
Московські порубіжні воєводи, добре вже поінформовані про наміри противної сторони, обрали тактику шарпання ворога шляхом організації декількох сотенних експедицій на його територію. Як не парадоксально, але у воєводи найближчого до місця збору річпосполитських військ замку – Новгорода-Сіверського – руки виявилися розв’язаними. Іван Бобрищев-Пушкін, користуючись цим, відправив загін чисельністю 250 чол. на чолі з Наумом Пушкіним під замочки Блистова й Мена. Замочки, розташовані на правому березі Десни (а основні сили противника зосереджувалися на її лівобережжі), мали невеликі залоги, що визначило їх долю. Блистову взяли, знищивши її залогу. Залога Мени, щоб не повторити долю оборонців Блистової, намагалася врятуватися втечею. Московські війська спалили Менський замок і взяли в полон під час операції понад 70 осіб [13, 514, 631]. Переможці навіть не намагалися закріпитися у взятих укріплених пунктах. Перешкодити походу на Путивль ця перемога аж ніяк не могла, але публічний ефект від цієї перемоги був досить значний. Він підтверджував думку козаків, що доки Москва має в своєму розпорядженні оборонні пункти, такі як Путивль, доти населення навіть віддаленої від кордону Чернігово-Сіверщини та Задніпров’я не може почуватися спокійно.
24 травня зранку польсько-козацьке військо з’явилося біля Мокшевицької переправи. До Путивля залишалося ще 10 верст. Путивльські козаки, які відбували тут сторожову службу, негайно доповіли про цей факт воєводам у Путивль. Останні спішно (навіть не склали відписки про події під Путивлем) відправили в Севськ і, напевно, інші найближчі прикордонні міста посланців з цією інформацією. Вона викликала легку паніку у воєвод – у Севську, наприклад, бракувало людей для оборони укріплень. Тривала оборона Путивля фактично ставала для них єдиним шансом виправити існуючі недоліки. Путивльські воєводи Микита Гагарін і Андрій Усов відразу ж наказали спалити міський посад [6, 322–323].
Під мурами Путивля, крім полків О. Пісочинського та М. Мочарського, знаходилися підрозділи князя Яреми Вишневецького та запорозькі козаки на чолі з гетьманом Дорошем (ймовірно Дорошем Кучковичем – одним з козацьких послів на конвокаційний сейм 1632 р. [10, 1421–1424]). Чисельність польсько-козацького війська путивльські воєводи обраховували на 50 тис., але, як вже відзначив Михайло Грушевський, ця цифра перебільшена [16, 203]. Сам О. Пісочинський у своїй реляції про облогу зазначив лише кількість козаків під Путивлем – 20 тис. [22, 13]. З інших джерел відомо, що в одному козацькому полку Лавринка під Путивлем перебувало 12 тис. осіб [8, 105 v.]. Принагідно слід відзначити, що козацьке військо, яке в середині вересня 1633 р. на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком прибуло під Смоленськ, без полку Лавринка, який залишився для оборони Задніпрянської і Сіверської України, нараховувало теж 12 тис. чол. [21, 149]. Отже, цифру 20 тис. козаків, що брали участь в облозі Путивля, слід вважати правдоподібною. Сил, підпорядкованих безпосередньо О. Пісочинському (полк його, М. Мочарського та Сосновського), нараховувалося орієнтовно 3 тис., оскільки він в середині серпня після маршу через московські землі привів під Смоленськ 2300 кварцяних жовнірів [21, 139]. Опосередковано таку ж цифру назвали й захоплені в полон на початку червня запорозькі козаки: вони стверджували, що ляхів під Путивлем 30 рот [5, 44]. Яку кількість озброєних людей привів під Путивль Ярема Вишневецький достеменно не відомо. Видається, що цифра 6 тис., названа біографом князя – Анджеєм Каноном [22, 13], є близькою до істини. Частина з них були подимними селянами [5, 44]. Додавши до козаків, людей О. Пісочинського та Я. Вишневецького, 1–2 тис. чол. з невеликих шляхетських почтів, які могли взяти участь у поході, отримаємо цифру близьку до 30 тис. Саме така кількість козаків, жовнірів і шляхти, на нашу думку, брала участь в облозі Путивля.
О. Пісочинський мав рацію, коли намагався уникнути облоги Путивля. Річпосполитське військо було слабо підготовлене до довготривалої облоги. Воно не мало регулярної піхоти, артилерія була лише у козаків. Натомість, воєводам вдалося зміцнити міські укріплення. У Путивлі на час облоги виявилося близько 20 тис. чол., з них більшу половину складали служилі й жилецькі люди, підготовлені для ведення війни. Два штурми замкових укріплень були безрезультатними. Облога переважно проводилася козаками. Вони викопали шанці, збудували тури, здійснили підкопи під острог та Нікітську башту. З шанців велася стрільба запальними ядрами та гарматними стрілами, якими козаки намагалися підпалити місто та укріплення. Але обложеним вдавалося вчасно локалізувати пожежі й їх загасити. Як повідомляли путивльські воєводи цареві, люди О. Пісочинського перервали постачання міста водою, надсилали місцевих мужиків, щоб ті підпалювали місто. Козаки несли значні втрати, зокрема загинули два їх полковники Сорока й Самоук. Через півмісяця з початку облоги вони почали проявляти невдоволення, вимагаючи, крім 20 тис. злотих, виділених їм зі скарбу на покращення артилерії, кошти на амуніцію і платню. Бачучи, що облога затягується, О. Пісочинський оголосив про її завершення й наступний перехід до Смоленська. При цьому він звинуватив козаків у прямому саботажі облоги, дорікнувши їм, що вони мали часті сходки й розмови з обложеними. Козаки, як і на початку облоги, не бажали йти до Смоленська. Каштелян, очевидно, зробив спробу домовитися зі старшиною. Відповіддю на це стало переобрання козаками гетьмана: замість Дороша ним став Яцько Острянин, за висловом О. Пісочинського, «хлоп флегматичний і ніякий у них (козаків) авторитет» [13, 596–597; 22, 12–14; 9, 337–339; 8, 93 v. – 95 v.]. Козаки стали ще більше некерованими. На початку червня вони почали вимагати припинити облогу. Не виключено також, що почало бракувати провіанту. Кам’янецький каштелян змушений був дозволити козакам здійснити рейди до околиць сусідніх московських міст. 7 червня 2 тисячі козаків і охочих людей на чолі з старшинами – українцем Тиском і поляком Золотовським – з’явилися під Рильськом. Для місцевої залоги це стало несподіванкою, але суттєвих наслідків не мало – козаки спалили посад, сусідні населені пункти, набрали полону з числа селян. Їх плани рухатися в бік Севська не реалізувалися: наступного дня у Романовій слободі Рильського повіту вони зустріли сильний опір з боку московських підрозділів і змушені були відступити [6, 368–370].
Як наслідок, козаки прийняли рішення таємно залишити табір під Путивлем. Ймовірно, 11 червня вночі 20 тис. козаків вирушили в Україну. О. Пісочинському вдалося догнати козаків і навіть на деякий час затримати артилерію, що перед цим вже була впряжена в коні для відправки на Смоленськ. Почалися переговори головнокомандувача і козацької старшини. Остання виправдовувалася тиском з боку черні, а також тим, що вони воліють іти до Смоленська через Литву. О. Пісочинський, розуміючи, що під загрозою знаходиться виконання королівського доручення, дозволив козакам йти через Литву або навіть залишитися під Путивлем для продовження облоги. Одночасно просив виділити йому 2–3 тис. козаків для забезпечення руху кінноти й наведення переправ. Козаки у відповідь заявили, що Військо Запорозьке не ділиться й разом з артилерією продовжили свій путь на Задніпров’я. Внаслідок такого розвитку подій О. Пісочинський 19 червня мусив зняти облогу Путивля. Перед ним постала дилема: зі своїми щуплими силами він не міг йти до Смоленська, але й відступ на Чернігово-Сіверщину викликав би черговий московський похід. О. Пісочинському згодився допомогти Я. Вишневецький. Він підтримав рейд кам’янецького каштеляна в глиб Московської держави, де їх війська спалили околиці Севська й Рильська та отримали перемогу над декількома дрібними московськими загонами. Далі О. Пісочинський та Я. Вишневецький повернулися на Задніпров’я. Все-одно путивльські воєводи торжествували: до Москви надіслали реляцію про героїзм обложених, де подали дуже перебільшені дані про втрати польсько-козацького війська: 4 тис. вбитих, 2,5 тис. поранених, понад 1 тис. полонених, яких, начебто, майже всіх повісили, бо не могли утримувати в обложеному місті [13, 596–597; 22, 12–14; 9, 337–339; 8, 93 v. – 95 v.]. Частина козаків, що відділялася від козацького війська для збору провіанту, була розбита підрозділами інших порубіжних воєвод. Зокрема, загін отамана Гирі Канівця спіткала така доля у селі Іватениж Новгород-Сіверського повіту [13, 514, 631; 5, 42].
Путивль вистояв і надовго переконав військових лідерів Речі Посполитої у безперспективності його облоги. О. Пісочинський згодом, за королівським наказом, на чолі урядових військ відбув під Смоленськ. Адам Кисіль, призначений замість кам’янецького каштеляна організатором оборони лівобережжя Дніпра, повністю зосередився саме на обороні. Найбільш небезпечними для путивльських та інших московських воєвод з середини 1633 р. стали військові акції, здійснювані з ініціативи та на засоби князя Я. Вишневецького. Князь на власні фінанси вербував найманців, домовлявся з козаками, рекрутував власних підданих і на чолі їх здійснював час від часу рейди в глиб прикордоння Московської держави.
Вже на початку серпня у Путивлі отримали інформацію, що Я. Вишневецький, найнявши 5 тисяч жовнірів, в тому числі й німецьку піхоту, прибув на Задніпров’я. Полк Лавринка, що перед цим знаходився у Лубнах, перебазувався ближче до Ромен, звідки, дочекавшись Я. Вишневецького з військом, мав вирушити до Путивля. Навіть основні контингенти реєстрових козаків на чолі з гетьманом Т. Орендаренком, що вже були рушили під Смоленськ, отримавши звістку про взяття путивльськими і рильськими підрозділами у другій половині липня Ромен, повернули назад з наміром з’єднатися з контингентами князя Яреми. У Путивлі ця інформація захоплення не викликала – частина людей, що мали забезпечувати оборону міста, розбрелася хто-куди. Путивльські воєводи повідомляли Москву, що без її допомоги місту не втриматися [6, 431–434].
Але на руку Путивлю зіграли козаки. Вони ще з весни 1633 р. почали грати самостійну партію у цій війні. Ініціатором цього виступав Яцько Острянин. Весною підрозділи під його керівництвом взяли Валуйку, наприкінці червня – у липні тримали в облозі Білгород. Здається не без його участі козаки, сконцентровані неподалік Ромен, розпочали похід на Курськ, не дочекавшись Я. Вишневецького. Я. Острянинові вдалося до цього схилити Лаверка та іншого полковника Михайла Пирського. В акції також взв участь підрозділ під керівництвом роменського підстарости К. Сіножацького, який горів бажанням помститися ворогам за зруйнування Ромен, взяття в полон його дружини Федорки і брата Мархеля. Цілком правдоподібно, що К. Сіножацький був зацікавлений у відведенні можливого удару від Путивля. Саме там в ув’язненні перебувала його дружина, стосовно викупу якої незабаром він розпочав довгі і безуспішні переговори [1, 10–10 об.]. Облога Курська тривала всього один день – 26 серпня, з 4 години дня до вечора і завершилася безуспішно [18, 157]. Козаки, що потрапили в полон під Курськом, видали основні наміри Я. Вишневецького, що змусило князя тимчасово від них відмовитися.
У вересні 1633 р. реалізація планів князя теж виявилася не на часі, оскільки московська сторона перехопила ініціативу – з Путивля було організовано два походи під керівництвом Ф. Бутурліна і Г. Аляб’єва з наміром захопити Чернігів. Потім мали місце успішні акції московських військ під Миргородом та Борзною. Цілу зиму Я. Вишневецький вів наполегливу підготовку до зворотної акції. Вона мала місце у березні 1634 р., але її об’єктом став Севськ. Козаки, в свою чергу, наприкінці березня атакували Білгород, у квітні – Курськ, у червні – знову Білгород. Тривала, але невдала облога Путивля у травні – червні 1633 р. переконала козаків у неможливості його взяття. Тим більше, що менш укріплені прирубіжні міста річпосполитським військам взяти теж не вдавалося.
Таким чином, під час Смоленської війни Путивль був основним військово-стратегічним пунктом Московської держави на південно-західному театрі ведення військових дій. Звідси ініціювалися найбільш значні військові операції, що проводилися на сіверсько-задніпровському напрямі. Тут знаходився основний центр по збору розвідувальної інформації, яка негайно передавалася у Москву та сусідні міста. Добре укріплене місто з чисельною і добре підготовленою залогою ефективно протистояло ворожим нападам і облогам. Місто виступало основною перешкодою на шляху можливого просування річпосполитських військ в глиб московського прикордоння. Це змушувало їх керівництво вдаватися до напівпартизанської тактики рейдів до інших прирубіжних міст, яка призводила до матеріальних і людських втрат їх околиць, але аж ніяк не створювала передумови для перехоплення стратегічної ініціативи. Як наслідок, не вдавалося навіть повернути замки, захоплені московськими військами на початку війни, – Новгород-Сіверський і Стародуб. Ця війна лише підтвердила роль Путивля як основного боронного пункту на сіверсько-задніпровській ділянці московсько-річпосполитського кордону.
Джерела та література
1. Российский государственный архив древних актов в Москве (далі – РГАДА). – Ф. 210: Разрядный приказ. – Книги Денежного стола. – Д. 83.
2. РГАДА. – Ф. 210. – Книги Денежного стола. – Д. 178.
3. РГАДА. – Ф. 210. – Новгородский стол. – Стб. 27.
4. РГАДА. – Ф. 210. – Приказной стол. – Стб. 40.
5. РГАДА. – Ф. 210. – Приказной стол. – Стб. 73.
6. РГАДА. – Ф. 210. – Севский стол. – Стб. 99.
7. Archiwum Gl?wne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). – Archiwum Radziwillow. – Dz. V. – Sygn. 6558.
8. AGAD. – Libri Legationum. - Sygn. 32.
9. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. – Oddz. rekopisow. – Teki Naruszewicza. – T. 128.
10. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. – Oddz. rekopisow. – Sygn. 365.
11. Biblioteka Ossolinskich we Wroclawiu. – Oddz. rekopisow. – Sygn. 2284.
12. Biblioteka PAN w K?rniku. – Oddz. rekopisow. – Sygn. 317.
13. Акты Московского государства, издаваемые Императорской Академией Наук / Под ред. Н.И.Попова. – СПб., 1890. – Т. 1: Разрядный приказ. Московский стол. 1571–1634.
14. Diariusz drogi Krola Jmci Zygmunta III od szczesliwego wyjazdu z Wilna pod Smolensk w roku 1609 a die 18 Augusta i fortunnego powodzenia przez lat dwie do wziecia zamku Smolenska w roku 1611 / Oprac. J.Bylinski. – Wroclaw, 1999.
15. Вечерський В. Середньовічні фортифікації Путивля // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2.
16. Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1995. – Т. VIІІ. – Ч. І: Від Куруківщини до Кумейщини (1626–1638).
17. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина в складі Речі Посполитої 1618–1648. – К., 2006.
18. Папков А.И. Порубежье Российского царства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI – первая половина XVII века). – Белгород, 2004.
19. Флоря Б. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Шашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. – С. 443–450.
20. Целевич О. Участь козаків в Смоленській війні 1633–1634 рр. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1899. – Т. ХХVIІІ. – С. 1-72.
21. Kupisz D. Smolensk 1632–1634. – Warszawa, 2001.
22. Tomkiewicz W. Jeremi Wisniowiecki (1612–1651). – Warszawa, 1933.
Кулаковський Петро Михайлович - доктор історичних наук,
професор, завідувач кафедри міжнародних відносин
і країнознавства Національного університету «Острозька академія».
