Трьохсотрічний ювілей великого українського філософа, поета, просвітителя Григорія Савича Сковороди припав на складні часи в історії нашої країни, тому його вислів набув особливого, пророчого значення. Сковорода залишив нащадкам феноменальну духовно-педагогічну спадщину, яка і нині не втрачає своєї актуальності.

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. До речі, точну дату народження світ дізнався лише через 200 років після народження філософа. Саме тоді дослідники віднайшли в одному із листів Сковороди згадку про святкування власного  дня народження.

Початкову освіту майбутній мислитель отримав у церковнопарафіяльній школі. Виняткові здібності відкрили дорогу школяреві до одного з найпрестижніших тоді навчальних закладів – Києво-Могилянської академії. Протягом навчання з 1738 по 1750 рік він вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів і письменників, від античних до тогочасних. Оволодів грою на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У ті роки Григорій Савич також став учасником придворної співацької капели в Петербурзі.

Після закінчення академії мандрував Європою, відвідав Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, вивчав звичаї і культуру, філософські ідеї, літературу.

У 1753 році Григорій Сковорода працював у Переяславському колегіумі. Однак, через запровадження новаторських ідей, недотримання усталених методів викладання його звільнили. Упродовж 1754–1759 років був придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Потім, до 1769 року, Григорій Савич викладав поетику і етику в Харківському колегіумі. Мав власну систему оцінювання. Замість балів він міг написати: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», «звєрок востроє» тощо. Протест і несприйняття догматів навчального процессу, відірваних від життя та реальних проблем, знову послужили причиною його звільнення.

Сковороді не потрібні були слава й почесті, високі посади і багатства. Близько 30 років життя він подорожував багатьма селами й містами України, поширюючи свої світоглядні цінності: знання та досвід самопізнання. За щастя вважав життя по совісті, а головне в житті — залишатися самим собою, бути вільним і незалежним. Такі життєві принципи підтверджуються його словами «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця», «Той ближче усіх до неба, кому нічого не треба». Свої переконання відобразив він і у вірші «De libertate» («Про свободу»):

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Також Григорій Савич вважав, що кожна людина сповнена талантами, які потрібно реалізувати, бо заняття улюбленою справою приносить задоволення та радість, дарує щастя.

Про погляди цієї яскравої особистості можна дізнатися більше, уважно розглянувши сучасну 500-гривневу купюру. На ній, біля портрета Сковороди, зображено фонтан нерівної рівності, який намалював сам Григорій Савич, таким чином ілюструючи свої роздуми про рівність. Джерело фонтану – це Бог, те, що дає енергію, сенс життя. Вода розливається в різні за формою посудини. А посудина – кожен із нас. Так само немає абсолютно схожих людей.

Між іншим, Григорій Сковорода не залишив своїх автопортретів, хоч і непогано малював. Найдавніший портрет філософа роботи невідомого художника кінця XVIII століття експонується в Переяславському меморіальному музеї Г.С. Сковороди. У Харківському художньому музеї зберігається портрет Г.С. Сковороди роботи художника Л. Фітільова (1913 – 1975). Над образом Сковороди також працювали С. Васильківський, І. Їжакевич, М. Жук, І. Падалка, І. Кавалерідзе, Т. Яблонська та інші видатні українські художники.

У 1753–1785 роках Григорій Савич написав переважну більшість поетичних творів, що увійшли до збірки «Сад Божественних пісень». Писав їх переважно староукраїнською та латинською мовами. Твори «українського Сократа» перекладено англійською, вірменською, грузинською, італійською, німецькою, польською, португальською, словацькою, фінською, чеською тощо.

Григорій Савич Сковорода відійшов у вічність 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині – Сковородинівка) на Харківщині, де певний час жив і творив. Поховали його на пагорбі, біля гаю. Пізнання себе та дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя були головним для Сковороди. Тож з повним правом він заповідав написати на своїй могилі слова «Світ ловив мене, та не спіймав».

У незалежній Україні пам'ятають геніального мислителя. Враховуючи важливість постаті Григорія Сковороди, цього року Верховна Рада України прийняла Постанову про святкування 300-річчя від дня його народження на державному рівні.

Ім'я Г.Я. Сковороди носить Харківський національний педагогічний університет, населені пункти та вулиці міст нашої країни. Біля стін Харківського університету в 2012 році було урочисто відкрито пам'ятник українському поету та філософу. Також Григорію Сковороді встановлено декілька пам'ятників – у Києві, Харкові, Переяславі, в с. Чорнухи Лохвицького району Полтавської області. Поет Павло Тичина присвятив йому поему.

У центрі міста Переяслава-Хмельницького Київської області (нині Переяслав) стоїть будинок колишнього колегіуму, зведений у ХVІІІ столітті. Тут у 1750-х рр. Григорій Савич читав лекції з піїтики. У 1972 році за рішенням ЮНЕСКО в 134 країнах світу відзначалося 250-річчя від дня народження генія просвітництва. Напередодні святкування в будинку колегіуму було відкрито Меморіальний музей Г.С. Сковороди.

Того самого року в с. Сковородинівка Золочівського району (нині Золочівської селищної громади Богодухівського району) Харківської області було також відкрито музей, присвячений життю та творчості Григорія Сковороди (з 2008 року Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди). Під час російського вторгнення в Україну, в ніч проти 7 травня 2022 року, його знищено прямим влученням російської ракети. Будівлю обов’язково відбудують, і музей знову прийматиме відвідувачів з усієї України та світу. Адже Григорій Савич Сковорода – один із найвидатніших українців за всю історію нації, символ її просвітництва та самопізнання.

У 1503 році, згідно з договором укладеним між Великим князівством Литовським і Московською державою, Путивль перейшов під владу Москви. Після включення до складу Московії Путивльську землю почали заселяти етнічними росіянами – служивими людьми, донськими козаками та селянами, з внутрішніх районів країни. Метою переселення було створення на захопленій території опори для нової влади. Поселенців наділяли землями, бортними угіддями, які раніше належали сіврюкам – корінному народу Сіверщини.

У самих сіврюків такий розвиток подій викликав активний спротив, першим проявом якого стала еміграція чи не більшості місцевого боярства до Великого князівства Литовського. Ті хто залишився зазнавали утисків з боку московської влади. Зокрема з сіврюків лише незначна частина потрапила до складу служивого стану, більшість же зарахували до категорії державних селян і почали їх закріпачувати. Тому й не дивно, що під час вторгнення на початку XVII ст. до Московії військ Лжедмитрія І, сіврюки проявили своєрідний «сепаратизм», приєднавшись до них. Потім вони взяли активну участь в повстанні Болотникова 1606 –1607 рр. і мало не захопили Москву.

Після поразки повстання московська влада розгорнула репресії проти волелюбних сіврюків. Каральна операція, яка охопила майже весь повіт, призвела до розгрому деяких волостей. Опір сіврюків було зламано. З цього часу переселення вихідців з Московії стало масовим. Таким чином Путивль намагалися перетворити у «исконно русский город», який до початку XVI ст ні політично, ні етнічно не був російським. Пізніше такий метод російська влада застосовувала багато разів і в багатьох землях та країнах у процесі їх захоплення.

Євген МАЛИК – завідувач відділу пам’яткоохоронної роботи та археології ДІКЗ у м. Путивлі

Петро Олексійович Левченко (1856-1917) – видатний український живописець. Багато років свого творчого життя він пов’язав з Путивлем. Мальовничі краєвиди нашого міста надихали його на створення високохудожніх полотен. Картини П. Левченка, зокрема і путивльські прикрашають музейні експозиції Харкова, Києва,Львова. Одеси,Сум , а також знаходяться в приватних колекціях.

Сумський мистецтвознавець Сергій Іванович Побожій тривалий час здійснював ґрунтовне дослідження творчості художника. Зокрема, це стосується і путивльської тематики. Завдяки Сергію Івановичу та за підтримки управління культури Сумської державної адміністрації в Державному історико-культурному заповіднику у м. Путивлі було видано буклет «Петро Левченко і Путивль». У виданні представлено всі відомі роботи Петра Левченка , створені В Путивлі.

Буклет можна придбати в Путивльському краєзнавчому музеї.